середу, червня 27, 2012

Дзьо

"80% of people die within 20 miles of where they were born"
недоведене віральне твердження

Приємно, коли відповідаючи на запитання "what's your story" співрозмовник згадує краї в яких ти не бував, звичаї про які ти тільки читав і події які вже стали світовою історією.

Дзьо - ровесник моїх батьків. Найстарший з 4 дітей. Він народився в Пекіні в сім’ї вчителів і міг би продовжити сімейну традицію плекання китайської культури якби не маховик історії. Дорога до школи займала годину і щоб він не посіяв проїзний - мама пришила той до куртки. На обід він приходив до своєї тітки - викладача гімназії для дітей китайської політичної еліти. Одного разу вона зустріла його з напів-поголеною головою.

З цього моменту, який увійшов в Історію як Культурна Революція, його життя радикально змінило курс. Будучи класово-невідповідними, його родина швидко втратила свій статус і дохід. Йому довелось змінити школу, а після її закінчення слід було пройти "перенавчання" в колгоспах. 


Вища школа стала недоступною і життя здавалося відвернулось. Просвіт настав зі смертю Великого Вождя. На той момент Дзьо вже 3 роки обробляв землю, доглядав за худобою і відливав деталі на фабриці. Коли Китай знову дозволив вступ до ВИШів і ціле покоління, позбавлене такого вибору, кинулось в приймальні комісії - конкурс на одне місце зріс до 100:1.

Йому вдалось поступити в провінційний університет на факультет обчислювальної техніки. Після закінчення Дзьо було рекомендовано в НДІ Пекіну. За його спогадами - це було дуже цікаве місце - там розробляли всіляку всячину - від ракет до автобусів до ядерного поділу.
Чим далі Китай віддалявся від смерті Великого Вождя, тим більше країна прагнула реформ. Діти високопосадовців відкривали фірми, які дозволяли виїзд спеціалістів за кордон.

Немає нічого нового під Сонцем - сьогоднішні сумнозвісні боді-шопи апробовані Китаєм в 80-тих роках: в обмін на дозвіл працювати в Японії, Дзьо віддавав 30% свого заробітку.
За подіями Тянь Ань Мень він спостерігав з теленовин Японії, а повернувшись довідався що там загинув його співробітник по НДІ. Тоді він прийняв рішення залишити Китай.

Наступні 10 років Дзьо провів в Японії. Вивчив мову, заробив хорошу репутацію і міг би отримати громадянство, якби не упередження до Японії через Другу Світову. Натомість він приїздить в Канаду, їде на 4 місяці в США - застати останні місяці dot-com буму і вертається в Канаду, де 7 років працює на аналог 1С.

Купляє будинок, отримує громадянство і вірить що в Канаді його донька отримає кращу освіту, буде більш самостійною і матиме кращі перспективи ніж в Японії. Натомість реальність вносить свої корективи. Ринок малий, переповнений емігрантами, і посади економістів низькооплачувані.

Події 2001, криза 2008, криза 2012 - серія банкрутств компаній - знайти роботу стає дедалі важче. Дзьо з тім ліда і програміста вищої категорії змушений перекваліфіковуватись на QA.

Є багато відтінків які неможливо передати письмово. Виваженість, стійкість, розважливість. Мотто його життя "важка праця". Сьогодні він з жалем згадує від’їзд з Японії. Але рідко які емігранти оперують абсолютними категоріями "ніколи", "завжди", "обов’язково": після закінчення навчання в Торонто, його донька планує летіти в Японію працювати за фахом.
Цілком може статись так, що зрештою туди переїде і він з дружиною.

Щастя Нам!
Живіть Цікаво.

четвер, червня 14, 2012

35+?

А Ви помітили що наш фах не шанує вік? В світі не так багато мостів і аеропортів спроектованих випускниками з 5 літнім досвідом. А скільки людей стоятиме в черзі до лікаря з кульчиком в носі і дредами? Зате програмні комплекси майже в цілому пишуться людьми у віці 20-35 років. Не варто вірити мені на слово - достатньо озирнутись навколо себе і порахувати співробітників старших 40.

По мірі того як я наближаюсь до новозавітної позначки "33", мене все більше непокоїть думка "як далі будувати кар’єру"? Приводом стали обговорення на зразок [1] чи [2]. Вони банальні і брутальні - люди пропрацювали програмістами по 20-30 років, і стали нецікавими на існуючих роботах, а на нові їх не беруть.
Та й справді - як витримати конкуренцію з молодими, агресивними, талановитим і що немаловажно - дешевими випускниками?

Поради в коментарях можна погрупувати так:
- по можливості залишатись на існуючому місці праці і нікуди не рипатись
- не гнатись за "новим", а пройти сертифікацію по "древніх" технологіях і ними заробляти на життя
- йти в менеджери
- кардинально міняти фах

Мої міркування дуже "шкурні". На сьогодні, перший варіант видається найбільш удушливим. По суті деградувати з професіонала мислячого, незалежного і амбіційного до yes-boy - ця стезя не кожному до снаги.

Стосовно "древніх" технологій - то ставка звичайно на ті комплекси які написані сьогодні і потребуватимуть обслуговування в майбутньому. Варіант; але по-перше наші однолітки в Індії і Китаї не планують помирати раніше за нас, а відповідно конкуренція не щезне. І по-друге - якщо продавати і рекламувати себе просто, то чому не відкрити власний бізнес вже сьогодні?

"Йти в менеджери" будучи емігрантом непросто. Менеджер це перш-за-все соціальна складова. Коли ти бачиш і розумієш своїх людей, і граєш на випередження. Довірити таку роль емігранту бажаючих небагато - адже ти ні їхніх мультиків не дивився, ні з місцевих анекдотів не смієшся.

Міняти фах можна і це, можливо, єдиний спосіб зберегти незалежність. Першими що спадає на думку - електрик або ремонт техніки за викликом. В Канаді для роботи електриком слід пройти річні курси. Мені імпонує ідея з системами smart house і сонячними панелями, але як виборювати такі замовлення і наскільки об’ємним є ринок - питання відкрите.

Від себе додам ще один варіант - пробиватись в велику корпорацію (скажімо Oil&Gas) де 20-річний досвід буде козирем. Щоправда попасти туди непросто і втриматись там перші пару років також не в стелю плюнути :)

А Ви, колего, якої думки?

[1] http://ask.slashdot.org/story/12/06/10/1631221/ask-slashdot-best-training-to-rekindle-a-long-tech-career

[2] http://ask.slashdot.org/story/12/05/12/2010248/ask-slashdot-best-degree-for-a-late-career-boost

вівторок, червня 12, 2012

вечірнє радіо

За вийнятком короткого пубертатного періоду, коли мене в основному цікавив бюст телеведучих, я надаю перевагу радіо. Ефіри Дзвінки Гуцул, Міська Барбари, Романа Сігала на Радіо Люкс, а згодом Радіо Ініціатива були бомбовими і в значній мірі сформували мої музичні смаки.
Однак з часом ці проекти замінили по конверсії на ум-ца-ца, і на момент мого від’їзду єдині вцілілі авторські програми у Львові були від Ігоря Мосесова. Просто як за класикою - буття сформувало запит [1].

Тому хочу поділитись набором авторських передач CBC Radio 2, які можна слухати у всіх кутках планети (був би інтернет).

The Signal [3]
Ведучою є Лорі Браун (Laurie Brown [2]). Передача записується в Торонто і транслюється з 22:00 до 00:00 (відповідно до часового поясу) з Понеділка по Суботу. Музика різномаїта - від RadioHead до My Brightest Diamond до Lana Del Ray - пізньо-вечірня і настройова. Сама ведуча і її манера, уривки листів і рефлексій роблять передачу впізнаваною і бажаною... такою як і має бути вечірня передача.

Tonic [4]
Тім Тамашіро (Tim Tamashiro [5]) веде мовлення з Калгарі щодня з Понеділка по Суботу. Передача виходить з 20:00 до 22:00 відповідно до кожного з 5 головних часових поясів (всього їх в Канаді 6). На моє особисте спостереження він ідолопоклонник Майлса Дейвіса, але це не заваджає йому цитувати цілі розділи з життя джазових виконавців і замішувати джєз з історіями сексуальних подвигів музикантів в абсолютно вибухову суміш. Думаю що в результаті через 10-15 років нас накриє хлиля джазових авантюристів!

Як приєднатись?
Переходіть на [3] або [4], вибирайте CBC Radio 2 на Web Radio Stations в правій панелі і далі - передачу яка вам до смаку.

Слухайте якісне!
Щастя Вам!

[1] Цитатник
http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9E%D0%B1%D1%89%D0%B5%D1%81%D1%82%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D0%BD%D0%BE%D0%B5_%D1%81%D0%BE%D0%B7%D0%BD%D0%B0%D0%BD%D0%B8%D0%B5

[2] Laurie Brown on Wikipedia
http://en.wikipedia.org/wiki/Laurie_Brown_(broadcaster)

[3] The Signal
http://music.cbc.ca/#/The-Signal

[4] Tonic
http://music.cbc.ca/#/Tonic

[5] TimTam
http://www.timtam.net/

понеділок, червня 11, 2012

Де працюють люди з Maple Ridge

Трішки передісторії: ціни на Ванкуверівську нерухомість сягли рекордних висот і посіли 2 сходинку в світі за недоступністю [1]. Пересічний будинок коштує близько 1 млн. Пересічній сім’ї на погашення іпотеки слід віддавати 88 центів з кожного заробленого долара. Сама ж динаміка цін за останні 10 років виглядає так:

Відповідно, люди почали адаптувати свої потреби - молоді і неодружені, або одружені і бездітні купляють квартири по 300-500 тисяч, а сімейний люд пакує валізи і переселяється за місто. Декілька тижнів назад ми вирішили з’їздити і подивитись на свої очі як виглядає "місцева Суховоля".

Пообідали, зготували канапки і поїхали. А через годину приїхали в Maple Ridge [2].
Містечко на 76000 чоловік, тихе, розташоване за 42 км від Ванкувера. Тут вже можна побачити гужовий транспорт, оброблені грядки і курей. А ще тут є отаке озеро і такі чудові гори:

Найпривабливішими звичайно ж є ціни. Будинок можна купити за 400-450 тисяч. Однак життя в Maple Ridge не цілком безтурботне. Перш за все робота. В основному цікавляться секретарками, продавцями і чорноробочими [3]. Значить більшість людей доїжджає до Ванкувера. Подивимось скільки це по часу.

42 км доріг в США чи Альберті це не зовсім те саме що в Британській Колумбії. Тут при владі десятиліттями як не ліберали то нові демократи - одна зараза гірша іншої. Знаково, що ліберали партійним кольором обрали червоний, а новодемократи - помаранчевий. Відповідно інфраструктура (дороги, естакади, колії) - недофінансована, а головні проекти робляться за федеральні гроші.

Таким чином, щоб добратись зранку (час пік) в Ванкувер треба 1.5-2 години. Те саме по дорозі назад. Логічно було б припустити що залізничне сполучення буде швидшим... але поїзду West Coast Express треба більше години щоб здолати нещасні 40 км.
Методом нескладних математичних обчислень отримуємо 3-4 години в день на дорогу.

Однією з найбільш колоритних осіб в моєму колі є перукар Браян. Британський репатріант, тричі розлучений, в колишньому власник конеферми, зараз живе в Mission, що на 26 км дальше Maple Ridge. Щодня в поїзді він проводить 4 години. За його словами вагони перетворились на клуби - кожен має відведене місце, стюарди знають вподобання клієнтів, а самі люди заповнюють час бесідами.

По мірі того як Ванкувер все тісніше інтегрується з передмістями, японська модель (де нормою є чотирьох-годинні ком’юти) входить в життя простих канадійців. Добре що тут хоч менше трусить :)

[1] Real Estate Affordability
http://business.financialpost.com/2012/05/29/home-ownership-getting-less-affordable-in-canada/

[2] Maple Ridge on Wikipedia
http://en.wikipedia.org/wiki/Maple_Ridge,_British_Columbia

[3] Maple Ridge jobs
http://vancouver.en.craigslist.ca/search/?areaID=16&subAreaID=&query=maple+ridge&catAbb=jjj