відчуття наростаючого неспокою

Гріх нарікати на літо 20-го року - погода видалась теплою, сонячною, недощовою. Вже звиклось до відсутності комах - лише один бомбель від комариного укусу. Бачили оленів, бобрів, єнотів, крабів, ящірок... Бачили людей, однак розмовляли в основному з віддалі і формально. Через вірусну істерію музеї стояли закритими, однак це не так важливо. 

З Вереснем прийшли лісові пожежі, а з ними відчуття невідворотності змін. А може це всього лише усвідомлення застою?

Прочитав Марка Аврелія, замовив Плутарха, стараюсь витримувати ритм зі щоденними віршами Ліни Костенко. 

Відчуваю тривогу і розгубленість. 10 років назад, в ці осінні дні, ми окрилені надією пакували валізи до Канади. Тепер я мало не щодня вдивляюсь в минуле і стараюсь вловити бодай відблиск того колишнього себе - непоступливого, повного віри і наснаги... скільки ж я розтратив за ці 10 років? Що набув? Чого чекати від наступних 10?

Люди потомлені. У них ще залишилось терпіння, однак його поклади вичерпуються з кожним переглянутим серіалом, з кожним заголовком новин, кожним повідомленням. Адресоване запитання сприймається як образа.

Уряди друкують гроші. Наразі - по 6 доларів щодня на особу в т.з. західному світі. Рахуйте що сніданками вже забезпечені усі. Думаю наступного року емісія дозволить роздати кожному ще й по обіду. 

Марк Аврелій написав "кожен з сорока роками за плечима та двома очима в голові бачив і минуле і майбутнє - обоє схожі". Чого ж чекати? Техногенних катастроф? Віднайти б наступну Берлінську Стіну щоб з її падінням дати волю мільйонам... Однак люди втомлені і від свободи - їх гнітить відповідальність.

Мономайбутнє завершилось. Ми ще полетимо на Місяць, можливо новинарні покажуть розпущену марсіанську квітку; однак квітка потребує бджоли... Людям байдуже. Людям хочеться сп'яніння і слави.

у майбутного слух абсолютний
Ліна Костенко

Щастя нам